Випадки, які одночасно фіксуються у практиках РФ та КНР, демонструють тенденцію до формування нового типу виклику міжнародному праву. Йдеться не лише про порушення окремих міжнародно-правових норм, а про спроби створення альтернативних режимних систем легітимації переслідувань, які маскуються під внутрішнє законодавство та суверенне право держав.

Показовим є прагнення окремих авторитарних режимів поширювати власну юрисдикцію за межі національних кордонів через конструкції на кшталт «етнічної єдності», «захисту співвітчизників», «історичної справедливості» або «боротьби із сепаратизмом». У такому випадку право поступово трансформується із механізму захисту людини у механізм контролю над людиною незалежно від місця її проживання.

Саме тому особливого значення набуває паралельність двох процесів. З одного боку, ПАРЄ готує нову доповідь щодо переслідування кримськотатарського народу та цивільного населення окупованого Криму. З другого – КНР декларує право переслідування осіб за межами власної території під приводом захисту етнічної єдності. Обидва випадки демонструють, що поняття етнічності може використовуватися у двох принципово протилежних логіках – як об’єкт захисту прав людини, або як інструмент політичного контролю.

Прецедент Криму має особливе значення для міжнародної практики, оскільки поєднує геноцидне переслідування корінного народу, витіснення місцевого населення, заміщення демографічного складу території, переслідування громадянських журналістів та системне придушення свободи слова. У сукупності це створює ознаки не лише окупаційного режиму, а й довгострокової політики руйнування соціальної та культурної суб’єктності населення окупованої території.

Окрему увагу необхідно приділити феномену комунікаційно-контентної безпеки. Пропагандистські кампанії, сексуалізовані переслідування журналісток, «романтизація» гуманітарної катастрофи на окупованих територіях, маніпуляції історичною пам’яттю та створення альтернативних інформаційних реальностей свідчать, що сучасна агресія здійснюється не лише у мілітарному просторі. Вона реалізується через системне управління смислами, емоціями, образами та моделями поведінки.

Саме тому комунікаційно-контентна безпека поступово постає окремим стратегічним доменом безпеки, паритетним антропологічно-когнітивно-ментальній деокупації. Якщо антропологічно-когнітивно-ментальна деокупація спрямована на відновлення людини, її здатності до самостійного мислення, пам’яті, ідентичності та суб’єктності, то комунікаційно-контентна безпека спрямована на захист самого середовища формування цих здатностей.

Досвід України показує, що руйнування людини та руйнування комунікаційного середовища відбуваються одночасно. Саме тому деокупація людини без деокупації інформаційно-комунікаційного простору є неповною, так само як захист інформаційного простору без відновлення антропологічної суб’єктності людини не здатний забезпечити стійкість суспільства.

У ширшому вимірі ці процеси ставлять перед міжнародним правом принципово нове завдання. Йдеться вже не лише про захист територій чи державного суверенітету, а про захист людини, народів і комунікаційних середовищ від режимних практик, які використовують право, інформацію та технології як інструменти окупації. Саме ця обставина може стати одним із ключових напрямів еволюції міжнародного права та міжнародних безпекових інституцій у XXI столітті.

Віктор Вельбик, Валерій Скрипнюк, ГО «Центр ККБ»

Фото: офіційна сторінка у Фейсбуці 93 ОМБр “Холодний Яр”