Черговий дипломатичний цикл навколо можливого завершення війни знову актуалізує проблему, яку дедалі важче пояснювати лише питанням формату переговорів, кількості учасників чи готовності сторін сісти за стіл. Німеччина говорить про необхідність пошуку «незвичайних шляхів» і продовження дипломатичних зусиль. Україна наголошує, що справжній мир у Європі неможливий без активної участі Європи, посилення санкційного тиску та інших інструментів стримування Росії. Водночас Москва продовжує декларувати готовність до діалогу, але одночасно визначає українські пропозиції як «екзотичні» та неприйнятні й наполягає на переговорах на основі власного трактування «реалій на землі».

На перший погляд, перед нами звичайна дипломатична розбіжність позицій. Однак якщо зіставити ці сигнали з іншими процесами, що відбуваються одночасно, виникає інша картина.

Поки міжнародне середовище шукає можливості для переговорного врегулювання, РФ не демонструє припинення підготовки до продовження війни. Повідомлення про перевірку російських військових полігонів та їхньої готовності до розміщення значної кількості людей ще не є самодостатнім доказом рішення про нову мобілізацію, але воно є важливим сигналом потенційної підготовки до подальшого нарощування людського ресурсу війни. Отже, дипломатична активність і підготовка до можливого продовження бойових дій можуть існувати одночасно. Саме це змушує по-новому подивитися на саму конструкцію так званих «мирних переговорів».

Традиційно переговори розглядаються як простір, у якому сторони, що перебувають у конфлікті, намагаються знайти прийнятну формулу його завершення. За такого підходу дипломатія супроводжує процеси військово-політичної реальності, де спочатку сформувалася ситуація, а потім сторони шукають спосіб домовитися про її завершення.

Але сучасна російська практика домінуючого путінізму показує, що для агресора переговорний процес не є шляхом до завершення війни. Він використовується для формування власної реальності війни та її майбутнього. Поки тривають дипломатичні консультації, агресор продовжує військове виробництво, накопичує людський ресурс, змінює інфраструктуру, формує інформаційні версії подій, впливає на політичні позиції інших держав і визначає власні умови майбутнього диктату та домінування. У такому випадку переговори вже не є нейтральним простором між війною та миром. Вони стають одним із середовищ, у якому продовжується боротьба за те, якою буде наступна реальність.

Особливо показовою є сама мова російського керівництва. Коли українські пропозиції називаються «екзотичними», а прийнятною основою діалогу проголошуються «реалії, що складаються на землі», відбувається не просто відмова від окремих пропозицій. Встановлюється інша ієрархія, коли агресор намагається залишити за собою право визначати, яка реальність вважається вихідною для переговорів. Тоді виникає принципове питання, якщо агресор сам створює значну частину цієї реальності силою, руйнуванням, терором, окупацією та виснаженням, чи може сама ця реальність автоматично ставати нейтральною основою для миру? Саме тут виявляється правнича й дипломатична пастка.

Якщо кожний результат застосування сили спочатку визнається «реальністю на землі», а потім ця реальність стає вихідною точкою переговорів, агресор отримує можливість перетворювати наслідки власних дій на аргументи для наступного політичного етапу. Тоді те, що було створене силою, поступово починає сприйматися як вихідна умова дипломатії. Це вже не просто проблема переговорної позиції. Це проблема виробництва політичної реальності.

На цьому тлі пропозиції колишнього міністра оборони М. Федорова щодо створення венчурного фонду для оборонних стартапів, розвиток роботизації, сенсоризацію поля бою, штучний інтелект, а також формування аналітичного центру, здатного генерувати візію наступних етапів війни та пропонувати уряду нові правила дії виглядають реальним кроком, який може змінити українську філософію війни.

Важливо тут не те, чи кожен із запропонованих технологічних напрямів буде реалізований саме в такому вигляді. Значно важливішим є тип постановки завдання. Йдеться про спробу не лише пристосуватися до війни, яка вже відбувається, а створювати спроможності, здатні змінити те, як відбуватиметься її наступний етап. У цьому сенсі технології, аналітика, інвестиції, управління, демократія та оборона починають розглядатися не як ізольовані сфери, а як взаємопов’язані ресурси формування майбутньої конфігурації протистояння та зупинка агресії. І саме тут стає помітною принципова різниця між двома підходами. Перший виходить із питання: як зупинити вже сформовану реальність війни? Другий ставить інше питання: які спроможності необхідно створити, щоб сформувати наступну реальність таким чином, аби агресор уже не міг визначати її умови? Ця відмінність має безпосереднє значення і для Європи.

Якщо мир розуміється лише як результат домовленості з агресором, тоді дипломатія неминуче тяжіє до пошуку формули, яку агресор погодиться прийняти. Але якщо мир розглядається як результат зміни конфігурації спроможностей, тоді дипломатія стає лише одним із механізмів значно ширшого процесу. До нього належать військова стійкість України, європейська оборонна спроможність, санкційний тиск, технологічна перевага, економічне виснаження агресора, захист інформаційного простору та здатність самостійно визначати майбутні правила безпеки. Тоді стає зрозумілим і чому заклик України до активної участі Європи за столом переговорів має значення, яке виходить за межі дипломатичного протоколу. Йдеться не лише про присутність представників Європи. Йдеться про суб’єктність Європи у визначенні тієї реальності, в якій відбуватиметься завершення агресії в практиках геноцидності. У цьому контексті сама формула «переговори з Росією» може виявитися недостатньою. Потрібно ставити ширше питання: чи створюють переговори умови для миру, чи вони лише фіксують реальність, яку агресор продовжує створювати силою?

Від відповіді на це питання залежить і практичний підхід. Якщо агресор використовує дипломатичний процес поряд із військовим, економічним, інформаційним та мобілізаційним ресурсом, то відповідь не може обмежуватися дипломатичним переконуванням. Потрібно створювати таку сукупність спроможностей, яка змінює саму конфігурацію протистояння. Тоді мир перестає бути проханням до агресора припинити агресію. Він стає результатом створення умов, за яких продовження агресії втрачає політичну, військову, економічну та технологічну перспективу. Саме тут може відбутися принциповий перехід від очікування рішення агресора до генерації власної реальності миру. І це, можливо, є головним уроком чергової дипломатичної трансформації, коли не достатньо шукати спосіб переконати агресора погодитися на майбутнє. Потрібно створювати таке майбутнє, у якому агресор уже не матиме можливості визначати його умови.

Висновки

• Формула «зупинити війну» є необхідною, але вже недостатньою, якщо агресія розглядається не як окремий акт застосування сили, а як здатність суб’єкта постійно відтворювати, масштабувати та політично легітимувати власну агресивну реальність. У такому випадку припинення окремого циклу бойових дій ще не означає припинення самої спроможності до агресії.
• Дипломатична постановка питання має зміщуватися від «як зупинити війну» до «як зупинити агресора у його здатності продовжувати агресію». Це не гра словами, а зміна предмета міжнародної політики. Йдеться вже не лише про припинення вогню чи досягнення домовленості, а про демонтаж військових, економічних, політичних, технологічних та інформаційних умов, які дозволяють агресору відтворювати агресію після завершення чергового її циклу.
• Це особливо важливо тому, що сучасна агресія вже не обмежується територією безпосереднього воєнного протистояння. Вона поширюється через військові союзи, економічні зв’язки, технології, інформаційні кампанії, політичні впливи, контент, дипломатичні конструкції та нав’язування власної картини реальності. Відбувається не лише глобалізація війни, а глобалізація самої агресії як способу політичної дії.
• За таких умов міжнародна відповідь має бути спрямована не тільки на те, щоб припинити конкретну агресію проти України. Вона має унеможливлювати перетворення українського досвіду на прецедент, за якого агресор спочатку створює силою нову реальність, а потім використовує її як вихідну умову для переговорів, легітимації та наступного відтворення агресії.
• Саме тому справжній мир не може визначатися лише фактом припинення бойових дій. Його критерієм має стати зміна самої конфігурації спроможностей, де Україна та Європа мають отримати такі політичні, військові, економічні, технологічні, правові та комунікаційні можливості, за яких агресор втрачає здатність нав’язувати умови наступної реальності.
• У цьому сенсі дипломатія має перейти від логіки умиротворення агресора до логіки створення умов, за яких агресія перестає бути ефективним способом досягнення політичних цілей, а глобальна політика – від реагування на окремі акти агресії до протидії глобалізації самої агресивної спроможності.

Отже, предметом міжнародних зусиль має бути не лише завершення глокальної гібридної агресії в Україні. Йдеться про формування такої реальності, у якій агресор не може перетворити результати насильства на дипломатичний ресурс, безкарність — на норму, а власну модель агресії — на глобалізований спосіб політичної поведінки. Саме в цьому полягає перехід від дипломатії припинення війни до дипломатії зупинки агресора.

Валерій Скрипнюк, Віктор Вельбик, ГО «Центр ККБ»

Фото: офіційна сторінка у Facebook 80-ої окремої десантно-штурмової Галицької бригади ДШВ ЗС України