Упродовж останніх тижнів у публічному просторі Європейського Союзу активізувалася риторика про необхідність збереження єдності у підході до РФ та посилення дипломатичного тиску з метою досягнення умов для мирного врегулювання агресії в Україні. Такі заяви, зокрема, не очікувано пролунали від Федерального канцлера Австрії Крістіана Штокера під час його переговорів з німецьким лідером Фрідріхом Мерцом. Послання є чітким – ЄС має залишатися згуртованим, уникати розколів і підтримувати Україну.

Однак риторика солідарності потребує критичного аналізу в контексті історичних та політичних передумов. Австрія, яка виступає з такими заявами, впродовж десятиліть дотримувалася політики нейтральності, яка де-факто означала політичну і економічну толерантність до авторитарного режиму Кремля. Від енергетичних контрактів до дипломатичної співпраці – Відень довго уникав активної критики Москви, що сприяло зміцненню позицій РФ у Європі й створенню передумов для нинішньої глокальної геноцидної агресії.

Ще більш показовим прикладом внутрішнього виклику для ЄС є позиція уряду Угорщини. Прем’єр-міністр Орбан і його політична сила відкрито блокують допомогу Україні, саботують європейські рішення щодо санкцій та розширення, і використовують риторику «буферної» України як загрозу безпеці Європи. Така позиція — не просто політична опозиція, а системна адвокація інтересів РФ усередині Європейського Союзу.

Орбан водночас шантажує ЄС, вимагаючи розмороження європейських фондів, призначених для Угорщини, заморожених через грубі порушення принципів правової держави, свободи ЗМІ, незалежності судів і прав людини. Таким чином, режим Орбана використовує механізми ЄС для його ж дестабілізації на користь не лише Москви, а й інших гравців, які зацікавлені в ослабленні європейської єдності, зокрема це стосується США, які за Д. Трампа сповідують ізоляціоністські підходи.

Ці обставини ще гостріше ставлять питання про необхідність невідкладної євроінтеграції України, Молдови та країн Західних Балкан. Їхня участь в ЄС, це не символічний акт, а стратегічне оновлення проєкту європейської інтеграції, необхідне для збереження безпеки, стабільності та суб’єктності Європи у глобальному контексті.

Проте зволікання з розширенням створює політичний вакуум, у якому набирають сили популізм, ізоляціонізм і неоавторитарні моделі всередині самого ЄС. Відсутність рішучої відповіді на глокальну геноцидну агресію (ГГА), яку веде РФ, розмиває стратегічну ідентичність Євросоюзу, поглиблює внутрішні суперечності та відкриває двері до розколу Європи на угруповання із несумісними ціннісними і геополітичними орієнтаціями.

Ситуація у сфері міграції, це ще один вимір цієї багатовекторної геноцидної агресії. Потоки мігрантів із Північної Африки через Іспанію, або через територію Білорусі дедалі частіше мають штучне підживлення як інструмент дестабілізації. Це не лише гуманітарна проблема — це інструмент тиску, що використовується державами або режимами, які прагнуть послабити Європу.

Отже, ЄС сьогодні  стоїть перед вибором, який несе наслідки для десятиліть уперед. Визнання того, що війна РФ проти України — це не лише конфлікт на сході Європи, а системна геноцидна агресія проти усього європейського устрою, є критично важливим. Підтримка України, інтеграція нових держав і очищення внутрішнього європейського простору від акторів, що працюють на руйнування єдності, це не ризик, а єдина стратегія збереження ЄС як цивілізаційного проекту.

Віктор Вельбик, Валерій Скрипнюк, ГО «Центр ККБ»

Зображення згенероване Copilot