Сучасна позиція адміністрації президента США в глобальній безпековій архітектоніці сприймається крізь призму їхньої історичної ролі як центру тяжіння для демократичного світу. Та сьогодні ця роль переживає етап глибокої трансформації. Політичні, інформаційні та технологічні дії Вашингтона демонструють незвичне поєднання потужності та коливань, що формує своєрідну «дихотомію очікувань»: світ і далі чекає від США лідерства, тоді як внутрішня динаміка за президентства Д. Трампа тяжіє до ізоляціонізму й мінімізації участі у складних глобальних екзистенційних протистояннях – Трамп все зводить до особистих взаємин егоцентричного персоналізму. Це створює враження, ніби американська політика уникає відповідальності, що підкреслює умовність сили управлінської команди Д. Трампа.

У такій атмосфері формується сучасне бачення США щодо глокальної агресії РФ проти України. Вашингтон досі не трактує цю агресію як симультанну, геноцидну й екзистенційну загрозу не лише для України, а й для самого американського статусу у світі. Значна частина американського політичного класу тяжіє до концепції «керованої стабільності», яка інколи виглядає як дистанція від гострих конфліктів. Проте ця дистанція не обов’язково означає байдужість — швидше це спроба знайти нові механізми взаємодії зі світом, у якому попередні алгоритми безпеки вже не працюють.

США історично недооцінювали виклики до моменту їхньої ескалації, а ризики намагалися переводити у режим керованості, часто не визнаючи джерело загрози відкрито. За президентства Д. Трампа ця логіка посилилась, він демонстративно зближується з диктатурами, надаючи їм публічну легітимацію та виводячи їх зі сфери критичного осмислення та відповідальності за нормами міжнародного права. У такій моделі джерела тотальної деструкції перестають називатися своїми іменами, що створює для США стратегічну сліпу зону.

Сучасна глобальна наддинаміка, однак, не дозволяє у мінливому світі контролювати всі фактори силою або дистанцією. Відповідно зростає роль партнерств, заснованих на міжнародному праві, тобто партнерств, у яких союзники здатні діяти автономно, але в єдиній логіці цивілізаційної безпеки. В цій системі Україна є не лише об’єктом допомоги, вона стала носієм нової цивілізаційної компетентності, яку США змушені враховувати у власному стратегічному мисленні навіть тоді, коли цього відкрито не артикулюють.

У цьому контексті американське «зважування рішень» можна інтерпретувати як ознаку переходу до нової моделі лідерства, у якій США вже не прагнуть абсолютного домінування, а радше тестують моделі розподіленої відповідальності між демократичними партнерами, здатними діяти у наддинамічному середовищі. Україна у такій моделі стає не лише партнером, а й генератором нових безпекових сенсів.

Водночас реалії сьогодення вказують, що поточна національна стратегія США за правління Д. Трампа демонструє елементи, компліментарні РФ та її союзникам, та не надто лояльні до України й ЄС. Це видно у спробах переформатування глобальної ролі США – від системного арбітра до більш закритого, транзакційного актора, який віддає перевагу короткостроковим фінансово-ресурсним вигодам, а не стратегічним цивілізаційним рішенням. У такій конфігурації виклик втрати авторитету США та ризики для України й Європи зростають, оскільки американська позиція вже не є наперед визначеним гарантом стабільності та силою для цивілізаційної перспективи.

Висновки

• Публікація нової Стратегії національної безпеки США висвітлила фундаментальну зміну оптики Вашингтону – це не документ про завершення війни за міжнародним правом, це документ про завершення бойових дій за геоекономічною доцільністю США, тобто за будь-яку ціну з боку України та Європи.У документі США прямо вказують:головний інтерес — “швидке припинення бойових дій”, а не справедливий мир чи відновлення міжнародного права.
• Вашингтон проголошує, що НАТО не повинно «сприйматися як альянс, який розширюється». Це не про РФ, це про Китай, який у концепції США стає головною сценою стратегічної конкуренції. А отже, будь-яке зближення України з НАТО автоматично потрапляє в кошик “не на часі”.
• Позиції Е. Макрона, Ф. Мерца, а частково й НАТО демонструють інше: Європа розуміє, що «американська стратегія миру» може мати високу ціну для самої Європи.
• Е. Макрон із Пекіна закликає до єдності США та ЄС, але це означає протилежне: КНР уже стала архітектором світового путінізму, а Європа не може дозволити США вивести її з гри.
• Ф. Мерц відкидає ідею передачі заморожених російських активів США — у ЄС це виглядає як спроба Вашингтона монетизувати європейську кризу.
• Європа відчуває, що США запускають нову модель розподілу ризиків, у якій Європа має платити більше, а отримувати менше.
• Україну намагаються звести до функції території, що обтяжує міжнародні баланси, а не до суб’єкта, який формує нову архітектуру безпеки.
• Реальність інша – Україна вже стала глобальним донором безпеки, стримуючи глокальну мережу агресії, що включає РФ, Іран, Північну Корею, низку режимів Африки та регіональних акторів Азії.
• Саме Україна утримує від руйнації систему міжнародного права, зупиняє експансію тоталітарних практик і демонструє, що цивілізаційна оборона ще можлива.
• Нова національна Стратегія США небезпечна не своїми формулюваннями, а тим, що вона ігнорує масштаб цивілізаційного виклику, не бачить, що путінізм давно розрісся до мережевого світового явища, визнає РФ учасником переговорів, ніби це не терористичний режим, не пропонує механізму стримування масових злочинів, окрім «заморожування».

Отже, світ уже не рухається в бік біполярності, він рухається в бік конкуренції цивілізаційних моделей, і модель тотального насильства (російська, північнокорейська, іранська, частково китайська) зараз агресивніша і динамічніша. На цьому фоні США рухаються до раціонального ізоляціонізму нового типу, тобто не виходячи з НАТО, але зменшуючи обов’язки. ЄС та Європа бояться залишитися сам-на-сам із екзистенційною агресією, яку вони не здатні швидко виграти без США. Тому питання сьогодні не в тому, хто правий як геостратегічний гравець – США чи ЄС. Питання в іншому – чи здатні демократичні інституції зрозуміти, що путінська РФ це не «актор війни», а епіцентр моделі глокальної геноцидної агресії, яка вже давно вийшла за межі однієї країни і континенту? Без цього розуміння жодна геостратегія не працюватиме.

Григорій Любовець, Валерій Король, ГО « Центр ККБ»

Зображення згероване Copilot